Узагальнення практики розгляду цивільних справ про спори про право власності та інші речові права Барським районним судом за період 2011 року-1-го півріччя 2012 року

          Найбільш повним речовим правом є право власності.    

         Протягом 2011 року до Барського районного суду надійшло 102 цивільні справи про захист права власності та інших речових прав , з них розглянуто 93 справ, із задоволенням позову по  справам,  із закриттям провадження у справі – 20, із залишенням заяви без розгляду – 12.

         На протязі  2012 року в провадження Барського районного суду Вінницької області надійшло 36  справи про захист права власності та інших речових прав (залишок на початок року склав 26 справ), з них розглянуто 33 справи, із задоволенням позову по 19 справам,  із закриттям провадження у справі – 9, із залишенням заяви без розгляду – 8.

         Так, наприклад:

1) Право власності є непорушним, ця норма стосується усіх форм власності, тоді як ст. 41 Конституції України передбачає непорушність лише права приватної власності.       

         Право власності є найбільш повним пануванням над річчю. Воно є водночас і одним із найбільш вагомих в цивільному праві. Визначення поняття права власності є неоднозначним. Право власності визначають як повне ті абсолютне панування особи над річчю. Друге визначення встановлює право власності як відносини осіб з приводу речі. Власник здійснює своє право відповідно до закону, і це здійснення не може суперечити закону, але здійснює він його своєю волею, на свій розсуд.

          Право власності може виникати при наявності певних юридичних фактів, що поділяються на первісні та похідні. За первісних підстав право власності виникає на річ вперше або незалежно від волі попередніх власників: новостворене майно, переробка речі, безхазяйна річ, набуття права власності на річ, від якої власник відмовився та інше. За похідними підставами право власності на річ виникає за волею попереднього власника (цивільні правочини).

         Судовий захист права приватної власності громадян здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами:   про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння; про   визначення   порядку   володіння,   користування   і розпорядження майном, що є спільною власністю; про поділ спільного майна або виділ з нього частки; про визнання недійсними угод про відчуження майна та  дійсними; про визнання незаконними актів державних органів, органів  місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення  власником   правомочностей   щодо   володіння,   користування    і  розпорядження своїм майном;   про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню громадянину; про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника; про виключення майна з опису та ін.

         2) Ст.319 ЦК України передбачає принципи здійснення права власності:

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на влас­ний розсуд.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не супере­чать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Власність зобов'язує.

5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, сво­бодам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну си­туацію та природні якості землі.

6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та істо­ричні цінності встановлюються законом.

         Під здійсненням права власності необхідно розуміти умови й порядок реалізації власником своїх правомочностей володіння, користування та розпоряджання щодо належного йому майна. Такі правомочності власник може здійснювати самостійно або за допомогою інших осіб (представників, уп­равителів тощо). Однак такі особи не набувають статусу суб'єктів права влас­ності. Вони є суб'єктами здійснення права власності в інтересах власника.  Одним з найвагоміших правил щодо здійснення права власності є поло­ження про здійснення власником тріадних правомочностей із своїм майном на власний розсуд. Тобто власник здійснює їх за власною волею і не зобов'язаний отримувати на це дозвіл інших осіб. Дія цього правила не скасовується і тоді, коли правомочності власника реалізуються його представником, адже останній вчиняє відповідні дії за волею власника, виконує його вказівки.

         3) Захист права власності та інших речових прав — це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовують у зв'язку із вчиненим щодо права власності та інших речових прав правопорушенням та спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів володільця цих прав.

         Визначено такі цивільно-правові способи захисту речових прав:

• речово-правові — ті, що спрямовані на захист речових прав та не пов'язані із якимись конкретними зобов'язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про виключення майна з-під арешту (вилучення майна з опису), визнання недійсним правового акта, що порушує право власності тощо).

• зобов'язально-правові — ті, що є певними видами зобов'язань та спрямовані, переважно, не на безпосереднє, а на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного зобов'язання. Через це ми більше уваги приділимо саме речово-правовим способам захисту речових прав.

         При розгляді Барським районним судом позовів про витребування власником свого майна враховується, що   власник у будь-якому  випадку має право вимагати повернення (віндикація) свого майна з чужого незаконного володіння, а також належного йому майна,  безоплатно набутого володільцем від особи, яка не мала права його відчужувати.  

         Розглядаючи позови, пов'язані   з   спільною   власністю  громадян, суд   виходить з того, що відповідно до чинного  законодавства спільною сумісною власністю є:   майно,   нажите  подружжям за час шлюбу ; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське)   господарство,   якщо письмовою   угодою   відповідно   між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю; квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність.

         В інших випадках спільна власність громадян є частковою.

         Барським районним судом також враховується те, що громадянин не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених , Цивільним Кодексом України,    Законом  України «Законом про власність» та іншими законодавчими актами України.

         Вирішуючи питання про грошові стягнення у справах за  позовами про захист права приватної власності на майно, Барський районний суд виходить з того, що   вартість спірного майна визначається за   погодженням сторін, а за його відсутністю - за дійсною вартістю майна на час розгляду спору.

          При розгляді справ про визнання правочинів недійсними Барським районним судом залежно від предмета і підстав позову   застосовуються норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішуються справи.

           Також Барським районним судом при винесенні рішень враховується, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. А також те, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

        Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства оцінюється відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

        При розгляді спору суд ухвалює рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін правочину чи їх правонаступників (стаття 213 ЦК, стаття 37 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК) в порядку позовного провадження.

         Так до даної категорії справ відноситься цивільна справа за позовом Римар Неоніли Вікторівни до Бідули Валерія Вікторовича про поділ майна подружжя. Позивачка звернулася до суду  з даним позовом, мотивуючи. Що 26.03.2010 року вона розірвала шлюб з відповідачем. Під час подружнього життя вони купили майно, яке складається з однокімнатної квартири та автомобіля. В добровільному порядку поділити дане майно з чоловіком вони не можуть, просила суд винести рішення, яким поділити дане майно між ними. По даній справі була проведена товарознавча експертиза автомобіля. Також відповідачем по справі подано зустрічну позовну заяву. Під час розгляду справи між сторонами було досягнуто спільної згоди і 10 січня 2012 року суддею Єрмічовою В.В. була винесена ухвала про мирову угоду.

        Разом з тим, протягом 2011 року та першого півріччя 2012 року до суду надійшло 558 цивільних справ. З них справ, пов’язаних з набуттям права власності-135 справ, що складає 24% питомої ваги від загальної кількості усіх  цивільних справ.

         Також,  слід відмітити, що Барським районним судом розглядалася цивільна справа за позовом "юридична особа" до Ж. про усунення перешкод в користуванні приміщенням та припинення дії, що порушує право. Позивач зазначив, що являється власником приміщення універмагу, а відповідачка з 2005 року стала чинити перешкоди йому у користуванні даним приміщенням. Внаслідок протиправних дій відповідачки позивач не здійснює підприємницьку діяльність на другому поверсі універмагу та терпить збитки. Просив суд зобов’язати відповідачку усунути перешкоди у користуванні даним приміщенням. Суддею Барського районного суду було винесено ухвалу про залишення заяви без розгляду та повернути її позивачу, в зв’язку з недоліками подання даної заяви. Дана ухвала була оскаржена позивачем у Апеляційному суді Вінницької області, і 05.07.2011 року ухвалою суду була залишена без розгляду. Проте ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.12.2011 року ухвалу судді апеляційного суду Вінницької області було скасовано і було відкрито провадження по даній справі. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 28.02.2012 року справу було передано на новий розгляд до суду 1-ї інстанції для вирішення питання прийняття позовної заяви. Барським районним судом було відкрито провадження по справі, і 15.05.2012 позивач подав до суду заяву про залишення позову без розгляду. 18.05.2012 року ухвалою суду цивільну справу за даним позовом залишено без розгляду.

4) Пленум Верховного Суду України в Постанові "Про практику застосування судами України законодавства про - відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 p. (з наступними змінами) роз'яснив, що "у справах про хабарництво, спекуляцію, заняття забороненим промислом, порушення правил про валютні операції та про інші корисливі злочини згідно з законом (статті 49, 470 Цивільного кодексу України) з винних стягується безпідставно набуте майно. При цьому гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом і визнані речовими доказами, відповідно до п. 4 ст. 81 КПК України передаються в доход держави". Однак, на жаль, Пленум не дав прямої відповіді на те чи повинно вважатися безпідставно набутим майно, яким особа заволоділа шляхом викрадення у громадян, розкрадання колективної та державної власності. Якщо такі злочини підпадають під категорію корисливих, які маються на увазі в Постанові Пленуму, то викрадене майно має повертатися власникам, а не передаватися в доход держави.

         Недобросовісними можуть вважатися також особи, які одержали майно за рахунок інших осіб без достатньої підстави, встановленої законом або договором, якщо їм було відомо або згодом стало відомо про безпідставність володіння таким майном. Відповідно до ст. 469 ЦК України особа зобов'язана повернути безпідставно придбане або безпідставно збережене майно. Такий же обов'язок виникає, коли підстава, на якій придбане майно, згодом відпала. Таким чином, ст. 469 ЦК України не ставить обов'язок повернути безпідставно придбане чи збережене майно в залежність від добросовісності чи недобросовісності набувача майна, як це враховується при витребуванні майна за віндикаційним позовом. У таких випадках виникає певна конкуренція позовів. Власник при Цьому не позбавлений права вимагати повернення від інших осіб безпідставно придбаного чи збереженого майна як на підставі ст. 469 ЦК України, так і на підставі ст. 50 Закону України "Про власність".

         Нарешті, недобросовісними можуть бути визнані особи, які законно заволоділи чужим майном (знахідкою, безхазяйним майном тощо), але не розпорядилися ним відповідно до вимог закону. Від них таке майно також може бути витребуване власниками.

         Певне майно здатне приносити доходи або вимагає витрат на його утримання. Відповідно до ст. 148 ЦК України при витребуванні майна з чужого незаконного володіння власник має право також вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння, а від добросовісного володільця — всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна. Таким чином, добросовісний володілець має право залишити собі доходи, одержані в період добросовісного володіння.

         За законом, як добросовісний, так і недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. Крім того, добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені без пошкодження речі, а якщо це неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі (ст. 148 ЦК). Отже, недобросовісний володілець взагалі не має права вимагати від власника повернення віддільних від речі поліпшень та відшкодування вартості невіддільних поліпшень. Тим самим законодавець надає переваги у захисті власнику, оскільки недобросовісному володільцю було відомо про незаконність свого володіння майном, а відтак і його поліпшень.

         Зазначений порядок розрахунків доходів і витрат між власником і незаконним володільцем певною мірою збігається з порядком розрахунків, передбаченим у ст. 469 ЦК України, в якій зазначається, що особа, яка безпідставно одержала майно, зобов'язана також повернути або відшкодувати всі доходи, які вона мала або повинна була мати з цього майна з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна, і з свого боку ця особа має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно з того часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи. Однак, на відміну від ст. 148, у ст. 469 ЦК України не визначаються правові наслідки зроблених безпідставним володільцем поліпшень. Тому кращому захистові інтересів власника може сприяти його звернення з позовними вимогами на основі статей 148 і 469 ЦК України з урахуванням конкретних обставин спору. Спірних питань в суді не має.

         5)  Речові права на чуже майно можуть бути захищені в разі неправомірного порушення, але в ЦК не передбачені спеціальні засоби їх захисту. З певними притаманними їхній природі особливостями речові права на чуже майно підлягають захисту з використанням тих засобів, за допомогою яких захищається право власності відповідно до положень глави 29 ЦК — петиторні засоби захисту. На відміну від раніше чинного законодавства, надання захисту за допомогою петиторних засобів у ЦК відрізняється певними особливостями. Відповідно до положень 396 статті, право використовувати петиторні засоби захисту надано лише особам, які мають речове право на чуже майно. Відповідно до положень глав 31—34 ЦК, такими особами є суперфіціарій, емфітевта, а також володілець (ст. 395 ЦК). Згідно зі ст. 398 ЦК, право володіння виникає у будь-якої особи, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, перевізник, зберігач, інші особи, які володіють на підставі договору, а також особа, яка знайшла річ протягом терміну на розшук власника, є особами, за якими визнається право володіння, тобто речове право на чуже майно. Речові права саме цих осіб можуть бути захищені за допомогою петиторних засобів захисту. Якщо особа має зобов'язальне або інше право на річ, але здійснення цього права не пов'язане з перебуванням майна у володінні цієї особи, положення ст. 396 та глави 29 ЦК на неї не розповсюджується.
         У ЦК не передбачаються спеціальні речові позови для захисту окремих прав на чуже майно, що вже виникли, від можливого порушення з боку третіх осіб та власника майна, обтяженого цими правами. Законні права та інтереси кожної особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку, що й права власника цієї речі, тобто забезпечені абсолютним захистом. Це надає особі, яка має речове право на чуже майно, право скористатися певними засобами захисту свого права відповідно до природи того чи іншого права на чуже майно. Реалізація певних прав на чуже майно пов'язана з набуттям володіння ним. Тому в разі втрати володіння особою, якій належить право на чуже майно, вона може застосувати для захисту своїх прав такий засіб, що є подібним віндикаційному позову (ст. 387 ЦК), в разі порушень, не пов'язаних з втратою володіння, — засобом, що є подібним негаторному позову (ст. 391 ЦК), в разі створення реальної загрози такого порушення у майбутньому — засобом, подібним прогібіторному позову (ч. 2 ст. 386 ЦК).

         2. Крім наведених спільних для всіх прав на чуже майно та відповідних їх природі засобів захисту речових прав правилами про окремі з них встановлено спеціальні засоби захисту. Зокрема, окремим цивільно-правових засобом захисту є такий з них, необхідність застосування якого може виникнути в особи, яка вимагає встановлення сервітуту, на стадії ведення переговорів з контрагентом (власником слугуючого майна) з приводу укладення договору про встановлення сервітуту. В такому випадку особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має право на особливий позов про примусове встановлення сервітуту (ч. З ст. 402 ЦК).

         Так, 10.03.2011 року  до суду надійшла   цивільна справа за позовом ТОВ «С» до З., М. та ін. про встановлення земельного сервітуту. 17.03.2011 року справа була призначена до попереднього розгляду. 23.03.2011 року представником позивача була подана заява про залишення справи без розгляду. 24.03.2011 року суддею Барського районного суду була винесена ухвала про залишення даної справи без розгляду .Інших справ зазначеної категорії до суду протягом вказаного періоду не надходило.

         6) Відповідно ст.344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим кодексом. Цивільний кодекс України в редакції 2003 року вступив вдію з 1 січня 2004 року. Вказана норма ст.. 344 ЦК України, зворотної сили в часі немає, тому вона може застосовуватися тільки з 1 січня 2014 року щодо нерухомого майна. Стосовно ж рухомого майна, норма вступила в дію 1 січня 2009 року.

         7) ДОВІРЧА ВЛАСНІСТЬ -  система фідуціарних, тобто заснованих на довірі, майнових відносин. Суб'єктами даних відносин можуть бути засновник довірчої власності, довірчий власник , а також бенефіціарій — особа, на користь якої створюється довірча власність. Довірчий власник зобов'язується управляти майном (тобто здійснювати не заборонені законом трастові операції), переданим йому іншим суб'єктом — засновником довірчої власності, таким чином, щоб бенефіціарій отримував у межах строку, на який встановлено довірчу власність, певний прибуток. Відбувається немовби розщеплення права власності: повноваження щодо управління об'єктом права власності належать одній особі, а вигоди отримує інша. Бенефіціарієм може бути як сам засновник, так і вказані ним особи. Довірчий власник використовує передане майно лише згідно з визначеною засновником метою.

У законодавстві України немає поки що достатньої визначеності поняття «довірча власність». Що стосується довірчих операцій, які здійснюються довірчими товариствами згідно з декретом KM України «Про довірчі товариства» від 17.III 1993 (із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України», 1995 та 19.01.2006 ), то вони мають суто зобов'язальний характер і визначаються вказаними актами як «представницька діяльність щодо реалізації прав власників — довірителів майна».

         8)  Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Необхідно зазначити, що строки позовної давності залежать від природи правовідносин, а отже, й виду судочинства. Відповідно до чинного в Україні законодавства, є цивільний, господарський, адміністративний та кримінальний процеси. І кожен з них має свої особливості, зокрема й щодо строків позовної давності.

Загальна позовна давність, встановлена тривалістю у три роки, поширюється на вимоги про захист цивільних прав або інтересів.

         Спеціальна позовна давність встановлена для окремих видів вимог. Так, відповідно до ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені); про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації; про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності; у зв'язку з недоліками проданого товару; про розірвання договору дарування; у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти; про оскарження дій виконавця заповіту.

     1. Для  окремих  видів  вимог  законом  може  встановлюватися
спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно
із загальною позовною давністю.

     2. Позовна давність в один рік  застосовується,  зокрема,  до
вимог:

     1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

     2) про  спростування  недостовірної  інформації,  поміщеної у
засобах масової інформації.

     У цьому  разі позовна давність обчислюється від дня поміщення
цих відомостей у засобах масової  інформації  або  від  дня,  коли
особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

     3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця
у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної
часткової власності стаття 362;

     4) у  зв'язку з недоліками проданого товару стаття 681;

     5) про  розірвання  договору  дарування  стаття  728;

     6) у зв'язку з перевезенням вантажу,  пошти стаття 925;

     7) про оскарження дій виконавця заповіту стаття 1293.

ГОЛОВА БАРСЬКОГО                                     

РАЙОННОГО СУДУ                                         С.В. ПЕРЕВЕРЗЄВ