Барський районний суд Вінницької області

24 вересня 2013, 13:42

Узагальнення

судової практики застосування норм закону про кримінальну відповідальність щодо давності звільнення від кримінальної відповідальності(покарання) та зворотної дії закону в часі : проблемні питання правозастосування.

Матеріально-правовою підставою застосування інституту давності в кримінальному праві вважається істотне зменшення суспільної небезпечності вчиненого злочину внаслідок того, що сплинув, значний проміжок часу. Береться до уваги також презумпція про втрату повністю або частково суспільної небезпечності особою, що тривалою законослухняною поведінкою після вчинення злочину демонструє своє виправлення. З погляду загальної та спеціальної превенцій, для виправлення правопорушника кримінальна відповідальність ефективна лише тоді, коли притягнення відбувається невдовзі після вчинення злочину. Звільнення від кримінальної відповідальності за цією статтею здійснюється не тому, що вчинене не містить ознак злочину, а тому що через тривалий проміжок часу справа зазвичай має значно менший суспільний резонанс, і це суттєво позначається на досягненні мети покарання. Чим менший цей строк, тим ефективніше реалізується ідея невідворотності покарання, досягаються цілі загального і спеціального запобігання. Навпаки, значний час послаблює виховне та запобіжне значення покарання, а в деяких випадках робить його застосування недоцільним і таким, що суперечить принципу гуманізму. Особа, яка в минулому вчинила злочин, може виправитися, тому розслідування справи, правильний розгляд її судом з часом стають ускладненими, а інколи навіть неможливими. Під давністю притягнення до кримінальної відповідальності розуміють закінчення вказаних у кримінальному законі строків після вчинення злочину, внаслідок чого особа, що його вчинила, звільняється від кримінальної відповідальності. Для застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності необхідна наявність таких передбачених законом умов:

сплив встановлених ст. 49 КК строків; відсутність обставин, які порушують їх перебіг; згода обвинуваченого на звільнення від кримінальної відповідальності з цієї підстави.

Законом передбачено два види строків давності:

- диференційований, тривалість якого залежить від тяжкості вчиненого злочину;

- загальний для всіх злочинів 15-річний строк для осіб, які переховуються від слідства чи суду.

Тривалість строків давності за чинним кримінальним законодавством, на відміну від КК 1960 р., залежить переважно не від строку покарання, передбаченого законом за вчинений злочин, а від класифікації злочинів, передбачених ст. 12 КК України.

Згідно зі ст. 49 КК України особа, що скоїла злочин, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо від дня вчинення злочину до дня набрання вироком законної сили минуло:

- два роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

- три роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження чи позбавлення волі;

- п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

- десять років – у разі вчинення тяжкого злочину;

- п’ятнадцять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

При вчиненні кількох злочинів різної тяжкості строки давності для кожного з них визначаються на загальних підставах і можуть бути різними за тривалістю.

Чинним КК України, на відміну від попереднього, встановлено правила обчислення строків давності. Початок обчислення - день вчинення злочину, кінець - день набрання вироком законної сили. Тож будь-які процесуальні дії з притягнення особи до кримінальної відповідальності не припиняють сплив строків давності. Обчислення їх проводиться аж до набрання вироком суду законної сили в порядку, передбаченому ст. 401 КПК України. Днем вчинення злочину вважається той, упродовж якого винний здійснив діяння, що належить до об’єктивної сторони складу злочину, незалежно від того, є цей склад формальним або матеріальним. Наприклад, при вчиненні такого злочину з матеріальним складом, як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, днем вчинення злочину вважається день спричинення смертельного ураження, а не день юридичних наслідків злочину, що може настати через значний проміжок часу після вчинення діяння. Певну складність для визначення дня вчинення злочину має питання обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення триваючих і продовжуваних злочинів. Давність кримінального переслідування необхідно обчислювати від моменту фактичного припинення триваючих злочинів, які характеризуються безпосереднім здійсненням злочинного діяння з власної волі винного (наприклад, при службовій недбалості - добровільне виконання винним тих обов’язків, якими раніше він нехтував, заява із зізнанням тощо) чи всупереч волі винного (затримання органами влади, порушення кримінальної справи тощо).

Що стосується продовжуваних злочинів, які характеризуються багаторазовістю вчинених винних діянь, їх строк давності обчислюється з моменту вчинення останнього злочинного діяння з тих, які складають продовжуваний злочин (наприклад, останній випадок безпідставного одержання пенсії у зв’язку з поданням підробленого документа з метою викрадення). Отже, при вчиненні триваючих злочинів сплив строку давності починається з моменту фактичного, а не юридичного закінчення злочину. При вчиненні кримінально караного готування чи замаху на злочин за відсутності добровільної відмови від вчинення злочину строк давності починає спливати з моменту припинення попередньої злочинної діяльності. Для співучасників злочину строк давності обчислюється з дня вчинення злочинного діяння виконавцем:

Строк давності обчислюється календарними роками (при зупиненні строку - також місяцями та днями) і закінчується через передбачену ст. 49 КК України кількість років у 00.00 годин останнього дня відповідного року. Наприклад, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за злочин середньої тяжкості, вчинений 1 вересня 2004 р., закінчиться в 00.00 годин 1 вересня 2009 р.

У зв’язку з прийняттям чинного КК України, що вніс зміни до кримінального закону, при обчисленні строків давності притягнення до кримінальної відповідальності він застосовується в бік пом’якшення за конкретний злочин; Якщо новий закон посилює покарання, строк давності обчислюється, зважаючи на закон, який діяв на час вчинення злочину чи приймався (змінювався) після вчинення злочину до набрання чинності новим КК України.

Перебіг строків давності виключає кримінальну відповідальність за умови, що сплив строку давності не був порушений. Беручи до уваги соціальне призначення цього інституту кримінального права, законодавець передбачає випадки, в яких перебіг давності зупиняється в разі ухилення винної особи від слідства чи суду (ч. 2 ст. 49 КК України) та переривається, якщо до спливу передбаченого законом строку особа вчинила новий злочин(ч.3ст.49ККУкраїни).
Під ухиленням від слідства та суду слід розуміти будь-які умисні дії, що їх здійснює особа, щоб уникнути кримінальної відповідальності за вчинене діяння, яке ставить органи досудового слідства чи суд перед необхідністю організувати спеціальні заходи розшуку на території нашої країни, зарубіжних країн або якоїсь обмеженої місцевості. Такою, що ухиляється від відповідальності, можна визнавати особу, яка втекла після затримання, порушила підписку про невиїзд або, здогадавшись, що буде притягнута до кримінальної відповідальності, переховується, перейшла на нелегальне становище й утруднила виклик її органами слідства чи судом. Тобто особою, що ухиляється від слідства чи суду, вважається й та, яка поки не є обвинуваченою чи підозрюваною у вчиненні злочину, але викликана для допиту і не з’явилася до слідчого або до суду з приводу вчиненого.

Не може визнаватися, такою, що ухиляється від слідства чи суду, особа, що вчинила злочин, про який ще невідомо правоохоронним органам, а також особа, причетність якої до вчиненого злочину ще не встановлено.

Зупинення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності означає, що перебіг його припиняється на весь час, упродовж якого особа, що вчинила злочин, ухилялася від слідства чи суду. Після затримання особи чи її з'явлення із зізнанням перебіг строку давності поновлюється від дня затримання або з’явлення до правоохоронних органів. У такому разі час, який сплинув до моменту ухилення від слідства чи суду, підсумовується до часу, що пройшов після затримання особи або її з’явлення із зізнанням.

Якщо сукупно час до моменту набрання вироком законної сили становить п’ятнадцять років, і давність не була перервана скоєнням нового злочину, особа звільняється від кримінальної відповідальності. Закон передбачає недиференційований, загальний для всіх, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від слідства та суду. Факт свідомого ухилення особи від відповідальності свідчить про те, що вона досі є суспільно небезпечною, і це зумовлює необхідність більш суворого підходу до неї при вирішенні питання про давність притягнення до кримінальної відповідальності.

Проте трапляються випадки, коли деякі органи досудового слідства незаконно направляють у суди справи для закриття у зв’язку із закінченням строків давності стосовно осіб, які ухиляються від правоохоронних органів.

Так, справа стосовно Р., яку було порушено у 1992 р. за ст. 215 КК 1960 р., направлена до Васильківського районного суду Київської області для вирішення питання про закриття у зв’язку із закінченням строків давності. Однак суд обґрунтовано повернув справу прокурору для проведення досудового слідства, оскільки особа, яка вчинила злочин, була встановлена, але ухилялася від слідства.

Перебіг строку давності притягнення до кримінальної відповідальності переривається, якщо особа вчинила новий злочин.

Умови такого переривання строків давності та особливості наслідків:

1. Новий злочин, учинений особою, має бути середньої тяжкості, тяжким або особливо тяжким. Якщо особа вчинила злочин невеликої тяжкості, строк давності за перший злочин продовжує спливати, як і раніше, а строк давності кримінального переслідування за новий злочин починає спливати окремо, незалежно від першого злочину. Наприклад, якщо особа спочатку вчинила підміну дитини (ст. 148 КК України), то вчинене пізніше зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК України) не перериває перебігу п’ятирічного строку давності щодо першого злочину, оскільки другий злочин за класифікацією (ст. 12 КК України) належить до злочинів невеликої тяжкості. Строк давності за другий злочин починає спливати з дня його вчинення.

2. Учинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину перериває сплив як диференційованих строків давності, вказаних у ч. 1 ст. 49 КК України, так і 15-річного загального для всіх строку давності щодо осіб, які ухиляються від слідства та суду, передбаченого ч. 2 ст. 49 КК України.

3. У разі переривання строку давності у зв’язку із вчиненням нового злочину частина строку давності, що спливла до моменту вчинення нового злочину, втрачає своє значення і до уваги не береться. Обчислення давності в такому разі починається з моменту вчинення нового злочину одночасно, паралельно та самостійно щодо кожного з них. Наприклад, особа, що схиляла неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів (ст. 324 КК України), до закінчення трирічного строку давності умисно вбила свою новонароджену дитину (ст. 117 КК України). З часу останнього злочину наново починається трирічний строк давності за перший злочин і п’ятирічний строк давності - за другий. Якщо після скоєння другого злочину минув трирічний строк, особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів, а коли мине п’ятирічний строк, вона звільниться від кримінальної відповідальності й за умисне вбивство своєї новонародженої дитини.

Згідно з ч. 4 ст. 49 КК питання застосування строку давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішує суд. Необхідність особливого законодавчого розв’язання питання застосування інституту давності за такі злочини зумовлена підвищеною суспільною небезпечністю осіб, що їх вчиняють.

Рішення про те, застосовувати чи незастосування цей інститут, суд приймає, зважаючи на особливості справи, а також на поведінку винного. Закон надає суду право не застосовувати строк давності лише у випадку, якщо довічне позбавлення волі як вид покарання вказане у відповідній статті кримінального закону, що був чинним на час вчинення злочину або на час розгляду в суді. Якщо суд визнає неможливим застосувати інститут давності, він все одно не може призначити такій особі довічне позбавлення волі і виносить вирок про призначення їй покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Окрім вищевказаного факультативного порядку незастосування строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, закон відповідно до норм міжнародного права передбачає обов’язкове незастосування цього інституту (ч. 5 ст. 49 КК України) щодо осіб, які вчиняли злочини проти миру, безпеки людства, передбачені ст. 437-439, ч. 1 ст. 442 КК України. Особи, що вчинили такі злочини, можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності незалежно від часу, що сплинув з моменту вчинення, зокрема й за порушення законів і звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид, посягання на життя представника іноземної держави, - з можливим призначенням покарання у виді довічного позбавлення волі.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з перебігом строку притягнення до кримінальної відповідальності здійснюється виключно судом і є обов’язковим, окрім рішення суду щодо осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини за які передбачено можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі.

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності передбачений ст. 111 та ч. 3, 4 ст. 71 КПК України.

Відповідно до закону від 12 липня 2001 р. КПК доповнено новою ст. 111(порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності), через що в судовій практиці постало питання щодо застосування строку давності у справах, в яких не встановлено особу, що вчинила злочин. Згідно з ч. 3 цієї статті справу, в якій у ході, досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин, суд вправі закрити за підставою, передбаченою ч. 2 ст. 49 КК України, тобто особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло 15 років.

Відповідно до ч. З ст. 111 КПК справу, в якій у ході досудового слідства не встановлено особу, яка вчинила злочин, суд вправі закрити з підстави, передбаченої ч. 2 ст. 49 КК України. Ця норма регулює особливості перебігу строків давності в разі ухилення особи, яка вчинила злочин, від слідства або суду та передбачає, що така особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло 15 років. Пославшись у ч. З ст. 111КПК на ч. 2 ст. 49 КК України як норму, що передбачає підставу для закриття справи, у якій не встановлено особу, що вчинила злочин, законодавець тим самим визначив, що й такі справи можуть бути закриті за умови, що з часу вчинення злочину минуло 15 років (за винятком випадку, зазначеного у ч. 4 ст. 49 КК України).

Оскільки у цій справі особу, що вчинила дії, відповідальність за які передбачено ч. 2 ст. 140 КК 1960 р., не встановлено, і 15-річний строк з дня вчинення злочину, передбачений ч. 2 ст. 49 КК, не минув, рішення суду про закриття справи у зв’язку із закінченням строків давності суперечить вимогам кримінального та кримінально-процесуального законів, внаслідок чого зазначену постанову суду скасовано з направленням матеріалів справи на додаткове розслідування.

Істотною новелою ст. 49 КК України треба вважати те, що вона чітко встановлює кінцевий момент перебігу строків давності - день набрання вироком суду законної сили. Ніякі процесуальні рішення щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності згідно з новим КК перебіг строків давності не переривають. Така позиція узгоджується з принципом презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції, ч. 2 ст. 2 КК України), захищає осіб, кримінальні справи щодо яких невиправдано довго перебувають в органах дізнання, досудового слідства й у суді.

2. За період 2012 року в провадження Барського районного суду надійшло 202 кримінальних справи, з них розглянуто 155 справ, з постановленням вироку- 130 кримінальних справ, закрито провадження по19 кримінальним справам, по 1-ій справі застосовано примусові заходи медичного характеру, ,1 –повернено на додаткове розслідування, 4 справи направлено за підсудністю. Залишок кримінальних справ становить -47 справ. За період першого півріччя 2013 року надійшло 40 кримінальних проваджень. З них розглянуто 21 провадження, з постановленням вироку по справі- 17, із закриттям провадження по справі і звільненням від покарання- 4.залишок складає 19 проваджень.

За період 1-го півріччя 2013 року судом не було застосовано звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі закінчення строків давності.

Протягом 2012 року Барським районним судом було двічі закрито кримінальні справи по строку давності. Так, протягом 1996-1997 років на станції Бар Барського району було викрадено 345 бетонних плит огорожі та пошкоджено 23 плити, що належать державному підприємству Жмеринському відділку Південно-західної залізниці. Сума завданих збитків склала 1954 грн.. За даним фактом Жмеринською транспортною прокуратурою було порушено кримінальну справу за ознаками злочинів передбачених ст.ст. 81 ч.1, 89 ч.1 КК України 1960р., яку згодом було перекваліфіковано на ст.ст. 185 ч.1, 194 ч.1 КК України 2001р. Однак в ході досудового слідства не встановлено особу, яка вчинила злочин. Старший слідчий СВ ЛВ на ст.Жмеринка звернувся до суду з поданням про закриття кримінальної справи у зв’язку із закінченням строків давності. Згідно постанови суду від 26.12.2012 року закрито кримінальну справу за фактом викрадення протягом 1996-1997 років на станції Бар Барського району 345 та пошкодження 23 бетонних плит огорожі, що належать державному підприємству Жмеринському відділку Південно-західної залізниці .

Також, ще одна справа надійшла до суду з поданням слідчого Барського РВ УМВС про закриття кримінальної справи та звільнення громадянки О. від відповідальності у зв’язку із закінченням строку давності. Дослідивши дане клопотання, суд вирішив звільнити її від кримінальної відповідальності, а кримінальну справу закрити, оскільки громадянка О. обвинувачується у вчиненні в період з листопада 2008 року по травень 2009 року злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі. Відповідно ж до п.1 ч.1 ст.49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло два роки. Вищезгадані постанови суду в апеляційному чи касаційному порядку не оскаржувалися.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі)

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закріплений в Конституції України принцип неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно-правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 7). Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.

Але їх реалізація з використанням підзаконних нормативно-правових актів неможлива в окремих галузях права, зокрема в кримінальному праві. Згідно з ч. 2 ст. 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються "засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них".

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має, найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України).

Відповідно до положення ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом, який діяв на час його вчинення. За змістом ч. 1 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі. Приписи цих норм Кодексу відповідають положенням викладеним в ст. 58 Конституції України. Зворотна дія кримінального закону означає поширення його на осіб, які вчинили діяння до набрання чинності таким законом. Зіставлення положень ст.ст. 8, 58, 92, 152, п. 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України та ст. 5 КК дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.

Кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом'якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо.

Конституція України встановила, що діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України (п. 22 ч. 1 ст. 92), а не підзаконними актами. Кримінальний закон, який визначає діяння як злочин, може містити посилання на положення інших нормативно-правових актів. Якщо ці положення в наступному змінюються, загальний зміст кримінального закону, в даному випадку - диспозиція його норм, змін не зазнає. Протилежне означало б можливість зміни кримінального закону підзаконними актами, зокрема постановами Верховної Ради України, указами Президента України та актами Кабінету Міністрів України, що суперечило б вимогам п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України (п. 1 висновку Рішення КС).

Положення абз. 2, і 3 примітки до статті 81 КК - 1960 р. (185 КК - 2001 р.) є нормами-дефініціями для кримінально-правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання державного або колективного майна у великих та особливо великих розмірах. Ці розміри розкрадання визначаються на підставі критеріїв, встановлених абз. 2 і 3 примітки до ст. 81 КК з урахуванням мінімального розміру заробітної плати, встановленого законодавством, чинним на момент закінчення або припинення злочину. Встановлення нормативно-правовими актами іншого мінімального розміру заробітної плати не тягне за собою зміни кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених частинами четвертими статей 81, 82, 84, частиною третьою статті 83, частиною другою статті 86 та статтею 86-1 КК. Положення ч. 2 ст. 6 КК - 1960 р. (ч. 1 ст. 5 КК - 2001 р.) щодо зворотної дії закону в часі на ці випадки не поширюється, і кримінальні справи не повинні переглядатись, якщо інше не передбачено законом (п. 3 висновку Рішення КС).

Такі положення фактично знайшли реалізацію й Рішенні Конституційного Суду України у справі (№ 1-5/2011 від 26 січня 2011 р.) за конституційним поданням Верховного Суду України та за конституційним зверненням громадянина Савчука Миколи Миколайовича про офіційне тлумачення положень Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року № 1483-ІП, щодо їх дії в часі у взаємозв'язку із положеннями статті 8, частини першої статті 58, пункту 22 частини першої статті 92, частини другої статті 152, пункту 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України, статті 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", частини другої статті 4, частин першої, третьої, четвертої статті 5, частини третьої статті 74 Кримінального кодексу України 2001 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі).

Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного подання та конституційного звернення положення КК України 1960 року із змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі, у взаємозв'язку з положеннями ст.ст. 3, 8, ч. 1 ст. 58, п. 22 ч. 1 ст. 92, ч. 2 ст. 152 Конституції України, ст. 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", ч. 2 ст. 6 КК України 1960 року, ч. 2 ст. 4, ч. 1 ст. 5 КК України 2001 року треба розуміти як такі, що пом'якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені КК України 1960 року, до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України," у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.

Практики перегляду судових рішень, що стало підставами для застосування або відмови в застосуванні зворотної дії закону в часі в Барському районному суді не було.

Щодо підстав для застосування або відмови в застосуванні зворотної дії закону в часі, то:

1. Декриміналізація діяння, тобто скасування його злочинності, полягає у такій зміні кримінального закону, внаслідок якої дія або бездіяльність, які раніше визнавалися злочином, переводиться до категорії незлочинних, тобто визнається правомірним або правопорушенням іншого виду (адміністративним, цивільним тощо). Оскільки злочин можна визначити як діяння, яке є суспільно небезпечним за змістом і кримінально протиправним за формою, то в результаті декриміналізації це діяння може бути визнане: а) таким, що не є суспільно небезпечним за змістом; б) таким, що не є кримінально протиправним за формою; в) таким, що не є ні суспільно небезпечним за змістом, ні кримінально протиправним за формою.

2. Перший спосіб декриміналізації має місце тоді, коли законодавець визнає, що діяння, яке формально підпадає під ознаки складу злочину, фактично є соціально корисним, бажаним, принаймні соціально нейтральним (прийнятним), але у будь-якому випадку не суспільно небезпечним. Законодавче визнання діяння не суспільно небезпечним має місце, більшим чином, шляхом реформування законодавства, яке регулює позитивну поведінку людей. Так, наприклад, законодавче визнання підприємницької діяльності соціально корисною (Закон України від 07.02.1991 р. “Про підприємницьку діяльність”) декриміналізувало злочин, що був передбачений статтею 150 КК України 1960 р. – заняття приватнопідприємницькою діяльністю, не дивлячись на те, що формальні ознаки цього злочину були скасовані лише законом від 07.07.1992 р.

В окремих випадках законодавче оголошення діяння не суспільно небезпечним може бути здійснене і в самому КК України. Це досить нетипове вираження цього способу декриміналізації, яке у кримінальному законі України вживалося лише одного разу. Таким чином у КК 2001 року було здійснено скасування злочинності готування до злочину невеликої тяжкості. Назване діяння формально підпадає під ознаки складу готування до злочину, але законодавець a priori визнав, що воно не має кримінального ступеня суспільної небезпечності і тому в частині 2 статті 14 КК встановив, що “готування до злочину невеликої тяжкості не тягне кримінальної відповідальності”.

3. Найбільш поширеним способом декриміналізації є визнання законодавцем діяння таким, що не кримінально протиправним за формою. Оскільки кримінально протиправним є лише таке діяння, яке підпадає під всі визначені кримінальним законом ознаки складу злочину, то декриміналізація у даному випадку мислима трьома шляхами. По-перше, законодавець може ввести до складу злочину нову ознаку, якої не має низка діянь, що раніше визнавалися злочинними. По-друге, можливе звуження змісту певної ознаки складу злочину, внаслідок чого з’явиться група діянь, які не підпадають під неї. По-третє, можливе і виключення з конкретного складу злочину однієї з ознак, що є обов’язковою у загальному складі.

Перші два варіанти змін можуть стосуватися ознак всіх чотирьох елементів складу злочину. Так, наприклад, при введенні до об’єктивної сторони формального складу злочину ознаки суспільно небезпечних наслідків (тобто при перетворенні цього складу на матеріальний) декриміналізуються діяння, які раніше підпадали під ознаки даного злочину з формальним складом, але не потягли за собою таких наслідків. Якщо ж, наприклад, була звужена така ознака суб’єкта злочину як вік, по досягненню якого особа підлягає кримінальній відповідальності (цей вік у складах окремих злочинів, передбачених КК України 2001 р. підвищено з 14 до 16 років), то можна стверджувати про декриміналізацію діянь, вчинених особами, вік яких виходить за звужені межі даної ознаки, тобто осіб, віком від 14 до 16 років. Що ж стосується третього варіанту, то він мислимий лише щодо об’єктивних ознак злочину. Так, відмова від визнання об’єктом кримінально-правової охорони честі і гідності особи призвело до декриміналізації наклепу та образи (статті 125 та 126 КК України 1960 р.).

4. Декриміналізація шляхом визнання діяння таким, що не є суспільно небезпечним за змістом та кримінально-протиправним за формою, має місце при визначенні у кримінальному законі нових обставин, що виключають злочинність діяння, а так само при розширенні меж заподіяння шкоди при вже існуючих. Так, відповідно до частини 1 статті 43 КК визнане соціально корисним (чи, принаймні, соціально допустимим) і правомірним діяння, яке раніше, за інших необхідних умов, могло бути визнане перевищенням влади. В іншому випадку, відповідно до частини 2 статті 39 КК були розширені межі заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності: заподіяння у цьому стані шкоди, рівнозначної відвернутій, що раніше визнавалося злочином, за новим КК визнано кримінально непротиправним і не суспільно небезпечним.

5. Викладене дозволяє зробити деякі висновки. По-перше, декриміналізація може бути здійснена не лише шляхом зміни тексту (форми) кримінального закону, але й шляхом зміни його змісту. Це, зокрема, відбувається при здійсненні її першим з названих вище способів. По-друге, незалежно від вжитого законодавцем способу, наслідки декриміналізації однакові: діяння не може бути визнане злочинним.

Пом’якшення кримінальної відповідальності: Зворотну силу має і закон, який пом'якшує покарання. Пом'якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набрав чинності, як до основних, так і до додаткових покарань, а також і поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом'якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої новим законом, на підставі ч. 3 ст. 74 КК.

При цьому можливі два варіанти співвідношення покарання, яке було призначене засудженому за старим законом, із санкцією нововиданого закону: а) покарання за старим законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання, призначеного за старим законом; б) покарання за старим законом і максимальна межа санкції ново виданого закону є покараннями різних видів; при цьому максимальна межа нововиданого закону передбачає більш м'який вид покарання.

За обома варіантами призначене засудженому за старим законом покарання зменшується до максимальної межі санкції нововиданого закону.

Закон про кримінальну відповідальність, що частково пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Зважаючи на тенденцію до поширення наркоманії в Україні, державна політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, спрямована на розроблення і здійснення на державному рівні заходів, щодо протидії поширенню наркоманії та злочинності, пов'язаної з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. Як наслідок зазначених заходів, в статті кримінального Кодексу України Законом Верховної Ради України від 06.10.2011 року, щодо посилення відповідальності за незаконний обіг наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів і одурманюючих засобів, внесено зміни, щодо відповідальності за дані діяння. У статті 307 КК України було збільшено розмір санкції частин відповідної статті, щодо призначення покарань за вказані злочини: за вчинення злочину передбаченого ч. 1 ст. 307 КК України передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 4 до 8 років (попередня редакція від 3 до 8 років), в ч. 2 ст. 307 КК України передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від 6 до 10 років з конфіскацією майна (попередня редакція від 3 до 8 років), в частині третій даної статті збільшено санкцію статті від дев'яти до дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна (попередня редакція від 8 до 12 років).

Так, протягом періоду 2012 року -1-го півріччя 2013 року Барським районним судом були розглянуті кримінальні справи за ст.307 ч.2 КК України. Вироком Барського районного суду підсудного С. засуджено за ст.307 ч.2 КК України до 6 років позбавлення волі із конфіскацією усього належного йому майна. Судом 1-ої інстанції при винесенні покарання засудженому було враховано законодавчі зміни щодо посилення відповідальності за дану категорію злочинів, разом з тим, положення підсудного погіршено не було.

Додаток: на 6-ти арк.

ГОЛОВА БАРСЬКОГО

РАЙОННОГО СУДУ С.В.ПЕРЕВЕРЗЄВ

вик.Яремчук С.В. т.2-20-70