АНАЛІЗ ПРАКТИКИ

РОЗГЛЯДУ БАРСЬКИМ РАЙОННИМ СУДОМ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ СПОРІВ ЩОДО

ПОРУКИ ЯК ВИДУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

ЗА 2012 РІК - ПЕРШЕ ПІВРІЧЧЯ 2013 РОКУ.

 

     Порука – це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, в силу якого поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або в повному обсязі. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

    Щодо правових наслідків порушення зобов’язання, забезпеченого порукою, то у  такому разі боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

    Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що  і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

    У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову – подати клопотання про залучення боржника до участі в справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.

    До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі і ті, що забезпечували його виконання. Якщо поручителів декілька, то до кожного з тих, хто виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов’язку, що він виконав.

    У разі, якщо боржник сам виконав зобов’язання, забезпечене порукою, він повинен негйно повідомити про це поручителя.

    Згідно частини першої статті 559 Цивільного кодексу України, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

     Дана норма захищає інтерес поручителя, так як він бере на себе відповідальність у встановленому розмірі за невиконання або неналежне виконання зобов'язань основного позичальника за кредитним договором. Відповідно, поручитель несе матеріальні ризики на умовах, з якими він згоден. Таким чином, логічно, що в разі зміни зобов'язань, внаслідок яких збільшилася матеріальна відповідальність поручителя без його згоди, порука припиняється як така.

      Ключовими поняттями в тлумаченні норми, закріпленої ч.1 ст.559 Цивільного кодексу України, є поняття «зміна зобов'язання» та «згода поручителя», оскільки саме вони визначають її зміст і застосування.

      Припинення поруки на підставі ч.1 ст. 559 Цивільного кодексу України можливе лише в тому випадку, якщо наслідком таких змін стало збільшення матеріальної відповідальності поручителя без його згоди. У зв'язку з цим, згідно практики правозастосування, надання кредитних канікул або проведена реструктуризація хоч і є зміною зобов'язань, але не припиняють поруки, оскільки не збільшують розмір відповідальності самого поручителя. У той же час, аналіз судової практики дозволяє стверджувати, що до зміни обсягу відповідальності призводить не тільки збільшення відсоткової ставки за користування чужими грошовими коштами, але й пролонгація кредитного договору, збільшення суми кредиту, встановлення неустойки або підвищення розміру штрафних санкцій.

     Іншим важливим моментом припинення поруки на підставі ч.1 ст. 559 ЦК України є форма вираження згоди на зміну умов поруки. За своєю юридичною природою, зміна зобов'язань по поруці - це зміна умов договору поруки. Згідно з ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

     Отже, згода поручителя повинна бути отриманою шляхом укладення додаткової угоди до договору поручительства, або виражена активними діями, що еквівалентні такому способу зміни зобов'язань (обмін листами, факсимільними повідомленнями). Але, згідно з принципом свободи договору, який полягає в тому, що сторони вільні у виборі умов договірних відносин, договором може бути передбачена інша форма вираження згоди. Такою формою може бути мовчазна згода або згода поручителя на зміну в майбутньому основного зобов'язання. У такому випадку, згода поручителя на зміну конкретних умов не є необхідною. Так звана абстрактна згода поручителя на будь-які зміни основного зобов'язання в майбутньому включається в договір в інтересах кредитора.

     Відповідно, припинити поруку можна лише за відсутності згоди поручителя вираженої його активними діями, які мають документальне підтвердження, якщо договір не передбачає абстрактного вираження згоди на зміну зобов'язань поруки.

Таким чином, припинення поруки на підставі ч. 1 ст.559 Цивільного кодексу України можливе лише за наявності сукупності таких фактів:

1. зміна обставини за кредитним договором (зміна основного зобов'язання);

2. відсутність згоди поручителя на таку зміну;

3. збільшення обсягу відповідальності поручителя;

4. причинно-наслідковий зв'язок між фактом зміни обставини і збільшенням обсягу відповідальності поручителя.

        Актуальним питанням також є механізм припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України. Практика застосування цієї норми досить суперечлива, оскільки її зміст, за великим рахунком, є презумпцією. Тобто, при наявності зазначених вище фактів, зобов'язання по поруці повинні припинитися в силу приписів закону і, по суті, банк не має підстав для початку судового процесу по стягненню з поручителя, як з солідарного боржника, заборгованості за кредитним договором. Але на практиці, банк апріорі не може бути згоден з автоматичним припиненням поруки, і, в разі невиконання зобов'язань основним боржником по кредитному договору, звертає стягнення на майно поручителя. Такі дії банку порушують права поручителя та наносять йому матеріальний збиток.

Згідно ч. 7 ст.16 Цивільного кодексу України, припинення правовідносин є способом захисту порушених прав та інтересів. Таким чином, з метою припинення порушення прав по факту, якщо банк вже пред'явив вимогу щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, або з метою запобігання порушення таких прав у майбутньому, поручитель може припинити поруку на підставі ч.1 ст. 559 ЦК України шляхом подання позову до суду про визнання договору поруки припиненим. Судова практика задоволення таких позовів досить неоднозначна, але спостерігається тенденція задоволення інтересів поручителів. Так, Верховний суд України в постанові від 19 грудня 2012 зазначає: «У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком». Далі ВСУ вказує: «Збільшення процентної ставки за кредитним договором, яке в порушення умов договору поруки відбулося без згоди поручителя, внаслідок чого відбулося збільшення обсягу його відповідальності, є підставою для припинення поруки».Вища судова інстанція повністю приймає позицію застосування ч. 1 ст.559 як способу захисту прав та інтересів боржника.

    Крім того, поручитель є самостійним суб'єктом кредитних відносин. Умови договору поруки пов'язані з умовами кредитного договору, але не є його частиною. Ця позиція підтверджується Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ та викладена в листі головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим від 16.01.2012 року: «п.2 Виходячи з положень частини першої статті 533, частини першої статті 544 ЦК України, поручитель хоча і пов'язаний із боржником зобов'язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором». Така позиція ВССУ ще раз підтверджує, що зміни умов зобов'язання за кредитним договором, що збільшують обсяг матеріальної відповідальності поручителя, не можуть автоматично, без згоди самого поручителя змінити умови поручительства.

   Застосування ч. 1 ст. 559 Цивільного кодексу України є одним із способів захисту порушених прав поручителя, що виражається в припиненні поруки в судовому порядку і вимагає одночасної наявності фактів, які визначають зміст і застосування закріпленої зазначеною статтею норми.

    При підписанні договору поруки особисто поручитель і боржник як правило несуть відповідальність за  принципомушкетерів «Один за всіх і всі за одного». Субсидіарна відповідальність покладається дуже рідко. Якщо до відповідальності кредитор після повідомлення про виконання зобов’язання самого поручителя притягує лише його одного, поручитель зобов’язаний клопотати перед судом про притягнення боржника. 

      З метою вирішення проблеми не­однозначного застосування судової практики у вирішенні даної категорії спорів пленум Вищого спеціалізова­ного суду України з розгляду цивіль­них і кримінальних справ постано­вою № 5 від 30.03.2012 р. роз’яснив судам обов’язкові правові позиції щодо вирішення найпроблемніших спорів даної категорії.

Додатково листом № 10-1393/0/4-12 від 27.09.2012 р. «Про практику за­стосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», Вищий спеціалізований суд зобов’язав суди привести свою судову практику у від­повідність до судових рішень Верхо­вного Суду України. Вищий спеціалізований суд Украї­ни з розгляду цивільних і криміналь­них справ роз’яснив, що договір по­руки має додатковий до кредитного договору характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно з части­ною першою статті 554 ЦК відпові­дає перед кредитором, за загальним правилом, солідарно із позичальни­ком, якщо договором поруки не вста­новлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність.

      Оскільки кредитор і поручитель пе­ребувають у самостійних договірних відносинах, останній несе самостійну відповідальність перед кредитором за порушення зобов’язань боржником. Отже, кредитор має право вимагати виконання обов’язку в повному обсязі як від боржника і поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо.

      З огляду на те, що згідно зі статтями 553-554 ЦК України позичальник не є стороною договору поруки, чинне законодавство України не передбачає обов’язку кредитора чи поручителя отримувати згоду позичальника на укладення договору поруки. У зв’язку з цим деякі кредитні установи допускали зловживання таким поло­женням закону. Так, договори поруки укладалися з особами, так чи інакше пов’язаними з кредитором з метою та враховуючи положення статті 109 ЦПК України, перевести розгляд спору щодо стягнення заборгованості у суд за місцезнаходженням поручителя. Касаційний суд звернув увагу, що при пред’явленні позову про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, застави, поруки без застосування наслідків їх недійсності розмір судового збору обчислюється зі ставок, встановлених законом за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, оскільки такі вимоги не є майновими та не підлягають грошовій оцінці. Слід пам’ятати, що в разі подання позову щодо оскарження споживчих кредитів набирає чинності положення частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з яким споживач звільняється від сплати судового збору.

     За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припи­няється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі змі­ни зобов’язання без згоди поручителя, як то: підвищення розміру процентів; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної став­ки в бік збільшення тощо.

      Таким чином, у зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, змі­на їх умов навіть за згодою кредито­ра та боржника, але без згоди пору­чителя, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником таких зобов’язань.

      Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України, порука при­пиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання стро­ку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Такий строк пред’явлення вимоги має обчислюватися з моменту настання строку виконання зобов’язання у по­вному обсязі або у зв’язку із застосу­ванням права на повернення кре­диту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу.

      Пред’явленням вимоги до пору­чителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення бор­гу (залежно від умов договору), так і пред’явлення до нього позову. Безпе­речно цікавою є практика Вищого спеціалізованого суду щодо розрахунків поручителів за борги позичальника, який помер. Відповідно до статей 553-554 ЦК України «На поручителів може бути покладено відповідальність за порушення боржником обов’язку щодо виконання зобов’язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за нявності у позичальника правонаступника ,який прийняв спадщину, та згоди поручителя відповідати за будь-якого нового боржника, що зафіксовано в тому числі у договорі поруки.», тобто поручитель приймає на себе зобов’язання відповідати за виконан­ня кредитного договору за боржника, у тому числі у разі його смерті, якщо таке зазначено у договорі поруки.

     Відповідно до статті 523 ЦК порука або застава, встановлена іншою осо­бою, припиняється після заміни борж­ника, якщо поручитель або заставо­давець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником, а згідно зі статтею 607 ЦК зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін ні відповідає.

      Таким чином, на поручителів може бути покладено відповідальність за порушення боржником обов’язку щодо виконання зобов’язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника правонаступника, якиї прийняв спадщину, та згоди поручителя відповідати за будь-якого нового боржника, що зафіксовано в тому числі у договорі поруки.

     У разі смерті поручителя (крім ви­падків майнової поруки), з огляду на положення статті 607 ЦК України, час­тини першої статті 608 ЦК України, а також сутність поруки як особистого зобов’язання відповідати за належне виконання основного зобов’язання, спадкоємці поручителя не є солідар­ними боржниками за кредитним договором.

Проаналізувавши судову практи­ку Вищого спеціалізованого суду з роз­гляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України, можна з упевненістю сказати, що касацій­на інстанція значно виправила минулий невдалий досвід місцевих та апе­ляційних судів.

    Суть поруки як способу забезпечення зобов’язання полягає в тому, що поручитель поручається перед кредитором за виконання боржником свого обов’язку, який існує у відносинах боржника та кредитора (ч. 1 ст. 553 ЦКУ). Якщо боржник порушує своє зобов’язання перед кредитором, то кредитор має право вимагати виконання цього зобов’язання від поручителя (ст. 555 ЦКУ). У разі пред’явлення подібної вимоги поручитель зобов’язаний виконати зобов’язання замість боржника (ст. 556 ЦКУ), причому поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо договором поруки не встановлено інше (частина друга ст. 554 ЦКУ).

    До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні (частина друга ст. 556 ЦКУ). Причому обсяг прав кредитора, що переходять до поручителя, відповідає обсягу задоволених ним вимог кредитора за основним зобов’язанням, а також прав, які забезпечують його виконання (наприклад, право на отримання пені, нарахованої відповідно до основного договору).

     ЦКУ зобов’язав боржника та поручителя негайно повідомляти один одного про вчинення дій у межах договору поруки: поручителя — про виконання боржником зобов’язання, а боржника — про одержання поручителем вимоги кредитора. У разі неповідомлення боржника та самостійного виконання зобов’язань боржник матиме право висувати проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора (ст. 555 ЦКУ).

    Згідно зі ст. 558 ЦКУ  поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржнику. Розмір такої плати може передбачатися в договорі (або в договорі має бути зазначено, що послуги поручителя не оплачуються).

    Загальні правові основи у сфері надання фінансових послуг в Україні встановлюються Законом про фінпослуги. Згідно зі  ст. 4 «Фінансові послуги» зазначеного Закону  до  фінансових послуг належить, зокрема, надання гарантій та порук. Подібна класифікація поруки важлива у світлі того, що відповідно до  ст. 5 (п. 1) того ж Закону  право надавати фінансові послуги мають лише фінансові установи (а у випадках, прямо передбачених законом, і фізособи - СПД).

     Подібний стан справ породжує запитання про можливість  надання поруки звичайним  підприємством, що не є фінансовою установою. Певний шанс для широкого кола потенційних поручителів міститься в п. 4 ст. 5 Закону про фінпослуги: «Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції».

    Відповідно до процитованого положення Держкомісією з регулювання ринків фінансових послуг було видано розпорядження від 31.03.2006 р. № 5555, згідно з яким: «юридичні особи — суб’єкти господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, надають фінансові послуги з надання  коштів у позику (крім як на умовах фінансового кредиту) та порук згідно з вимогами цивільного законодавства  та з урахуванням вимог законодавства України щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом».

     Таким чином,  звичайні підприємства можуть  надавати поруку, якщо дотримуються вимоги цивільного  законодавства та законодавства з боротьби з відмиванням злочинних доходів. Щодо останнього — як мовиться, no comment. А цивільне законодавство, а саме ЦКУ — як у обсязі, що розглядався, так і у межах ширше — не перешкоджає здійсненню юрособами операцій з надання поруки як за плату, так і на безоплатній  основі.

     Більше того, уважне прочитання визначення «фінансова послуга» (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону про фінпослуги) наводить на думку, що порука без справляння поручителем з боржника  плати  за послугу, що надається, узагалі не підпадає  під поняття фінансової послуги в розумінні зазначеного Закону.

    Як зазначено в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012р. №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» (далі – Постанова ВССУ №5 від 30.03.2012р.), договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання - кредитного договору - характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно з частиною першою статті 554 ЦКУ відповідає перед кредитором, за загальним правилом, солідарно із позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Неможливість окремого розгляду цих договорів може бути пов'язана, зокрема, із визначенням суми заборгованості, способу виконання зобов'язання та іншими умовами договорів.

      Відповідно до ч.4 ст.559 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У випадку, коли такий строк не встановлений, порука припиняється, якщо кредитор упродовж шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Цією нормою передбачено, що кредитор може звернутися до поручителя із вимогою про погашення заборгованості винятково у строк, встановлений ч.4 ст. 559 ЦК України. Тобто, якщо строк пропущено, договір поруки вважається припиненим, а кредитор не може звертатися з позовом до поручителя.

      Строк пред’явлення вимог кредитора до поручителя може бути встановлений законом або визначений сторонами у договорі. Зазвичай, банки визначають строки дії договору «до повного виконання зобов’язань за договором» або «моментом повного погашення заборгованості». Але чи можна вважати такі положення договору строком виконання зобов’язань?

       Відповідно до вимог ст. 252 ЦК України. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями, годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

      Як зазначено в п.24  Постанови ВССУ №5 від 30.03.2012р. у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу.

       Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Отже, зважаючи на викладене, можна зробити висновок про те, що існує позитивна тенденція практики ВССУ, яка спрямована на захист прав поручителя. На жаль, і досі спостерігаються численні порушення банками строків пред’явлення вимог до поручителя. Тож задля захисту своїх прав та законних інтересів, як поручителя, слід звертатись за кваліфікованою юридичною допомогою.

       ВССУ вказав у постанові, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання (або з моменту, коли у банку виникло право вимагати дострокового погашення кредиту) не пред'явив вимоги до поручителя.

      Припиняється порука і в разі смерті боржника, правда, за умови, що в договорі не зазначено, що поручитель поручається за будь-якого іншого позичальника. За словами юристів, така норма в кредитних договорах зустрічалася вкрай рідко. Важливим моментом юристи називають і можливість припинення поручительства третіх осіб, що стали поручителями без згоди боржника. Незважаючи на те що згода боржника не потрібна, дії банку можуть бути оскаржені і визнані недійсними при доказі його змови з поручителем.

      Чинний ЦК України виходить з того, що в першу чергу сторони мають право самостійно в договорі поруки визначати строк для заявлення вимог до поручителя. За відсутності відповідної договірної умови слід застосовувати строки, передбачені у ч. 4 ст. 559 ЦК України. Законний строк може бути різної тривалості: 6 місяців - для зобов'язань з визначеним строком виконання та 1 рік - для зобов'язань, строк виконання яких не визначений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

 За своєю правовою природою строк, передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), що принципово впливає на вирішення ряду питань:

 1) його закінчення є підставою для припинення поруки;

 2) у випадку пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не може бути поновлено, зупинено чи перервано з підстав, передбачених у ст. ст. 263, 264, ч. 5 ст. 267 ЦК України;

 3) суд зобов'язаний самостійно застосовувати норми про строк на відміну від строку позовної давності, який застосовується судом за заявою сторін;

 4) у випадку, якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно одержаного кредитором;

 5) встановивши факт закінчення строку, суд відмовляє кредитору в позові за відсутністю у нього права вимагати стягнення боргу з поручителя, що припинилося у зв'язку з його спливом.

      Виходячи із того, що строк поруки не є строком для захисту порушеного права, а строком існування (дії) самого зобов'язання поруки (преклюзивність строку), варто зазначити, що і право кредитора, і обов'язок поручителя по його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. З огляду на вказане, доцільно тлумачити використовуваний в ч. 4 ст. 559 ЦК України термін "вимога" в широкому значенні - маючи на увазі будь-яку вимогу кредитора до поручителя, в тому числі і позовну. Тому навіть якщо в межах строку дії поруки була пред'явлена претензія, і поручитель не виконав вказані в ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право.

За положеннями частини першої статті 559 ЦК України припинення поруки в разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому разі звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (статті 3, 12-15, 20 ЦК України, статті 3-5, 11, 15, 31 ЦПК України) можна зробити висновок про те, що у разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов’язання за договором поруки, передбаченого частиною першою статті 559 ЦК України, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України (про визнання договору поруки припиненим, про визнання поруки такою, що припинена).

Крім того, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правовою захисту, не заборонений законом.

Отже, відповідно до частини першої статті 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього: збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає, зокрема, у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення, розширення змісту основного зобов’язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним, що є підставою для визнання договору поруки припиненим.

Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

   Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).

   З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки (пункт 11) про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.          

    Крім того, у кредитному договорі строк виконання основного зобов’язання чітко визначений – строк повного погашення кредиту.  Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

    Отже, висновок про те, що частина перша статті 559 ЦК України не передбачає припинення поруки внаслідок збільшення розміру відповідальності поручителя, є помилковим.

     Кредитним договором передбачена можливість зміни розміру відсоткової ставки. Проте кредитор зобов’язаний повідомити позичальника про намір підвищити процентну ставку не пізніше, ніж за десять днів до дати початку її застосування, а також запропонувати для укладення відповідну додаткову угоду. У разі якщо позичальник погодиться із зміненим розміром процентної ставки, він зобов’язаний протягом п’яти днів підписати запропоновану кредитором додаткову угоду про внесення змін до кредитного договору та повернути її до банку. У разі якщо позичальник не погодиться із запропонованим кредитором розміром процентів, позичальник зобов’язаний протягом п’яти днів повернути кредитору заборгованість з кредиту, сплатити нараховані проценти, пеню та можливі штрафні санкції в повному обсязі.

    Установивши, що у зазначений строк позичальник не підписував додаткову угоду до кредитного договору стосовно збільшення процентної ставки, оскільки не був повідомлений про пропозицію кредитора, а здійснював поточні платежі згідно із передбаченим кредитним договором графіком за 12 % ставкою, вносячи в каси банку більші за розміром суми для дострокового погашення кредитної заборгованості. Копії квитанцій підтверджують той факт, що позичальник не міг знати про зміну процентної ставки, оскільки в них не зазначається відсоткова ставка.

     Крім того, листування позичальника з банком свідчить про те, що позичальник повідомлень від банку про збільшення процентної ставки за новою відсотковою ставкою не отримував, тому положення частини другої статті 642 ЦК України не підлягає застосуванню, так як банк, змінюючи в односторонньому порядку процентну ставку, не повідомив про це позичальника, що призвело до порушень пункту 2.6 кредитного договору та частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»

       Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

       Відповідно до абзацу 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни.

      Отже, на законодавчому рівні проблем нібито немає. Кредитор забезпечує свої вимоги солідарним обов’язком поручителя і в повній мірі інтереси кредитора начебто захищені та забезпечені. На практиці відносини поруки набувають зовсім іншого характеру та призводять до інших наслідків.

      У випадку невиконання або неналежного виконання боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор разом з повідомленням поручителя про факт порушення зобов’язання висуває до нього вимогу у тому ж обсязі, що і до боржника, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків. З метою уникнення відповідальності та звернення стягнення на майно поручителя поручитель, отримавши вимогу від кредитора, відчужує належне йому майно (транспортні засоби, нерухоме майно) і залишає кредитора ні з чим. На жаль, на сьогоднішній день відсутній правовий механізм впливу в даному випадку на поручителя та відсутні норми, які б заборонили поручителю проводити будь-які дії, що спричиняють вищезгадані наслідки.          

     Дана прогалина в цивільному законодавстві надає можливість недобросовісному суб’єкту правовідносин зловживати своєю правовою свободою та уникати відповідальності, порушує принцип справедливості та добросовісності, що є одним з провідних принципів цивільного права. Відносини в даній сфері регулюються положеннями Цивільного кодексу України, Закону України „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, Закону України „Про нотаріат”, наказів Міністерства юстиції України „Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”, „Про затвердження Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна”, „Про затвердження Інструкції про порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна та заповнення заяв”, а також Постановою Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна”.

     Враховуючи викладене, можливо було б внести зміни в перераховані законодавчі акти, а саме:  Статтю 554 Цивільного кодексу України доповнити частиною четвертою такого змісту: „4. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, поручитель не має право розпоряджатися майном, належним йому на праві власності. Кредитор зобов’язаний письмово повідомити поручителя про порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою.”

      Наприклад, в Закон України „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” викласти в такій редакції: «Стаття 7. Опис предмета обтяження. У правочині, на підставі якого або у зв'язку з яким виникає обтяження, повинен визначатись опис предмета обтяження. Якщо предметом обтяження є окремий об'єкт, його опис надається за індивідуальними ознаками. Якщо предметом обтяження є сукупність об'єктів рухомого майна, його опис також може надаватися за родовими ознаками. В обох випадках опис предмета обтяження повинен дозволяти ідентифікувати рухоме майно як предмет обтяження. Опис предмета обтяження за родовими ознаками може, зокрема, вказувати на: 1) усі існуючі та майбутні активи рухомого майна або окремого виду рухомого майна певної особи; 2) усі або окрему частину товарно-матеріальних цінностей суб'єкта господарської діяльності; 3) дебіторську заборгованість суб'єкта господарської діяльності. 

      Статтю 171 викласти в такій редакції: « Реєстрація і пріоритет обтяження рухомого майна Згідно договору поруки.Обтяження за договором поруки рухомого майна поручителя, належного йому на праві власності, може бути зареєстрованим на розсуд обтяжувача тільки у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою.»

      Статтю 21 Закону : « Види забезпечувальних обтяжень.До забезпечувальних обтяжень належать:

1) застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 Цивільного кодексу України, що виникає на підставі договору;

 2) право застави рухомого майна згідно з статтею 694 Цивільного кодексу України; 3) право притримання рухомого майна згідно з параграфом 7 глави 49 Цивільного кодексу України;

 3)1 порука згідно з параграфом 3 глави 49 Цивільного кодексу України, що виникає на підставі договору;

4) інші обтяження рухомого майна, які кваліфікуються як забезпечувальні.

Зміст окремих видів забезпечувальних обтяжень встановлюється законом та/або договором.

     Статтю 24: « Звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження .

     Звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, шляхом вчинення виконавчого напису або в позасудовому порядку згідно із цим Законом.

      Використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права боржника, обтяжувача або третіх осіб звернутися до суду.

      Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.

    Статтю 43 Закону: « Підстави для внесення записів до Державного реєстру

Реєстрація обтяжень здійснюється на підставі заяви обтяжувача, в якій зазначаються:

1) відомості про обтяжувача та боржника:

для юридичних осіб - резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України;

для юридичних осіб - нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу;

для фізичних осіб - громадян України - прізвище, ім'я, по батькові, адресу постійного місця проживання та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів;

для фізичних осіб - іноземців або осіб без громадянства - прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України;

2) посилання на підставу виникнення обтяження та його зміст. Для забезпечувальних обтяжень також зазначаються розмір та строк виконання вимоги обтяжувача. Для обтяження, яке виникає на підставі рішення суду про стягнення грошових коштів, та обтяження, відповідно до якого накладається арешт на рухоме майно для забезпечення цивільного позову, зазначається розмір вимоги обтяжувача;

3) опис рухомого майна, що є предметом обтяження, достатній для його ідентифікації, в разі можливості;

4) відомості про заборону чи обмеження права боржника відчужувати предмет обтяження.

Держатель або реєстратор Державного реєстру вносить запис до Державного реєстру про відомості, що містяться в заяві обтяжувача. Запису присвоюється реєстраційний номер.

    Обтяжувач у будь-який час може зареєструвати зміну відомостей про обтяження шляхом подання держателю або реєстратору Державного реєстру заяви, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України або індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів і реквізити запису, що підлягають заміні. На підставі цієї заяви держатель або реєстратор Державного реєстру вносить відповідні зміни до попереднього запису про обтяження.

     Відомості про звернення стягнення на предмет обтяження згідно зі статтею 24 цього Закону реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України або індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та посилання на звернення стягнення на предмет обтяження.

     Відомості про припинення обтяження реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі рішення суду або заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України чи індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та інформація про припинення обтяження. Записи щодо обтяжень, які втратили свою чинність, підлягають вилученню з Державного реєстру через шість місяців після реєстрації відомостей про припинення обтяження.

     Заяви про виникнення, зміну, припинення обтяжень та про звернення стягнення на предмет обтяження підписуються обтяжувачем. Якщо обтяжувачем є юридична особа, підпис її уповноваженої особи скріплюється печаткою. Якщо заява подається в електронній формі, вона повинна містити електронний підпис обтяжувача.

     Держателю та реєстраторам Державного реєстру забороняється вимагати від обтяжувача подання додаткових документів чи інформації, а також перевіряти достовірність і обґрунтованість відомостей, що містяться в заяві. Обтяжувач несе відповідальність згідно із законом за достовірність відомостей, що містяться в заяві.»

      В Закон України „Про нотаріат”, а саме: в статтю 73. Накладання заборони

«Нотаріус чи посадова особа виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів за місцем розташування жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, іншого нерухомого майна чи місцем розташування земельної ділянки або за місцезнаходженням однієї із сторін правочину накладають заборону їх відчуження:

- за повідомленням установи банку, підприємства чи організації про видачу громадянину позики (кредиту) на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю жилого будинку (квартири);

- при посвідченні договору довічного утримання;

- при посвідченні договору про заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

- за повідомленням іпотекодержателя;

- за повідомленням кредитора по договору поруки у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою;

- в усіх інших випадках, передбачених законом.»

     В Статтю 74 Закону «Зняття заборони. Одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору, договору поруки або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, нотаріус або посадова особа виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

     Виходячи зі змісту частини 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

        Відповідно до ст.15 ЦК України  кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

       Відповідно до ст.15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин в порядку позовного провадження.

        Отже, виходячи із способів захисту та порушених прав чи інтересів, особа звертається з відповідною позовною заявою в суд загальної юрисдикції за визначеними правилами підсудності.

         Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108 - 114 ЦПК).

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України(стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України , Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до Пленуму ВССУ від 01.03.2013  № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950, далі - Конвенція 1950 року), а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону № 2453-VI).

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.

У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Якщо інше не встановлено ЦПК, позови пред'являються: до фізичної особи - до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування; до юридичної особи - за її місцезнаходженням (стаття 109 ЦПК), яке стосовно фізичної особи визначається відповідно до положень статті 29 ЦК і статті 3 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", а щодо юридичної особи - за положеннями статті 93 ЦК.

При вирішенні зазначених питань суди також мають враховувати роз'яснення, що містяться в Рішенні Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 року № 15-рп/2001 (справа щодо прописки).

Не є місцем проживання фізичної особи місце, в якому вона знаходиться під вартою у вигляді запобіжного заходу, місце, в якому особа відбуває покарання у виді позбавлення волі за вироком суду, місце, в якому особа знаходиться на стаціонарному лікуванні. Позови до таких осіб пред'являються за останнім місцем проживання до взяття під варту чи до поміщення до медичного закладу.

Право вибору між судами, яким згідно із правилом загальної підсудності (стаття 109ЦПК) і правилом альтернативної підсудності (стаття 110 ЦПК) підсудна справа, належить виключно позивачеві (частина чотирнадцята статті 110 ЦПК).

Якщо позивач при пред'явленні позову дотримався правил територіальної чи альтернативної підсудності, суд не має права повернути позивачеві позовну заяву з мотивів непідсудності справи цьому суду.

 Територіальна підсудність справи за участю філії або представництва юридичної особи визначається відповідно до вимог частини сьомої статті 110 ЦПК також за їх місцезнаходженням, якщо їм надано право здійснювати повноваження сторони від імені юридичної особи (стаття 95 ЦК). Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (стаття 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців").

Оскільки філія або представництво юридичної особи діють у межах наданих їм повноважень, то пред'явлення позову за їх місцезнаходженням можливе лише тоді, коли спір випливає саме з їх діяльності.

У разі відсутності у філії або представництва юридичної особи відповідних повноважень та/або коли спір не пов'язаний з їх діяльністю, позовна заява повертається позивачеві для подання до належного суду (стаття 115 ЦПК) або якщо провадження у справі відкрито - передається судом до належного суду (стаття 116 ЦПК).

Позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів (частина восьма статті 110 ЦПК).

Правила визначення місця виконання зобов'язання передбачено статтею 532 ЦК. При цьому слід ураховувати, що правила цієї статті застосовуються до зобов'язань, виконання яких з урахуванням їх особливостей можливе лише у певному місці. У разі якщо така особливість не визначена (наприклад, пункт 4 частини першої статті 532 ЦК) і не вбачається зі специфіки спірних відносин, то підсудність справи визначається за загальними правилами підсудності.

Позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача (частина перша статті 113 ЦПК).

За змістом статті 109 і частини першої статті 113 ЦПК такий вибір підсудності поширюється лише на позови, для яких встановлено загальну територіальну підсудність. Отже, правило частини першої статті 113 ЦПК не змінює правила виключної підсудності. У зв'язку із цим якщо до кількох відповідачів пред'явлено позови, пов'язані між собою, на один з яких поширюється виключна підсудність, то щодо вимог, пов'язаних між собою, діють правила статті 114 ЦПК.

Оскільки зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється до суду за місцем розгляду первісного позову (частина друга статті 113 ЦПК), на нього не поширюються правила статті 114 ЦПК про виключну підсудність.

Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність (стаття 114 ЦПК) є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально.

У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об'єднанні позовів, на один з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Згідно з положеннями статті 181 ЦК до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Відповідно до частини четвертої статті 116 ЦПК забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом, незалежно від зміни обставин, що впливають на визначення підсудності справи, крім випадків, установлених частиною першою цієї статті. При цьому вирішення питання про передачу справи на розгляд іншому суду на підставі пункту 1 частини першої статті 116 ЦПК залежить від обґрунтованості клопотання відповідача.

Якщо після відкриття провадження у справі та до початку судового розгляду (розгляду справи по суті - стаття 173 ЦПК) виявиться, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності, суд передає справу на розгляд належному суду незалежно від волевиявлення сторін (пункт 2 частини першої статті 116 ЦПК).

Якщо на позов, пред'явлений за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача або за останнім відомим зареєстрованим місцем проживання чи перебування відповідача, поширюється альтернативна підсудність, то правила пункту 1 частини першої статті 116 ЦПК усупереч волевиявленню позивача не застосовуються.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 116 ЦПК, якщо після відкриття провадження у справі та до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності, суд не має права розглядати справу і зобов'язаний передати її на розгляд до суду, якому вона підсудна за законом, оскільки ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

У цьому випадку, якщо для справи встановлено альтернативну підсудність (стаття 110ЦПК), то справа передається до одного із судів, якому вона підсудна, за вибором позивача.

      Суб’єктний склад вказаної категорії цивільних справ випливає з характеру та виду заявленого цивільного позову – позову щодо визнання договору поруки або недійсним, або припиненим, або пов’язане із стягнення коштів з боржника і поручителя за кредитним договором. Позивачами та відповідачами можуть бути і фізичні, і юридичні особи, залежно від того хто виступав поручителем за договором і яка на нього покладена відповідальність (солідарна чи субсидіарна). У процесі розгляду справ можуть притягуватися третіми особами й інші зацікавлені особи (наприклад, нотаріус).

      Що стосується позовних заяв даної категорії справ, вони мають відповідати всім пунктам, передбаченим ЦПК України: формі та змісту, з дотриманням правил підсудності і підвідомчості.

     Отже, відповідно до правових засад ЦПК України поданий до суду цивільний позов має бути прийнятий до провадження і відкрито провадження, або повернутий до відкриття провадження по справі з наданням терміну для усунення недоліків або без такого. Розгляд позову проводиться відповідно до правил позовного провадження.

 

       Підводячи підсумки практики розгляду Барським районним судом Вінницької області спорів щодо поруки за період 2012 рік - І півріччя 2013 року, навожу статистичні дані щодо вказаних справ.

       Протягом вказаного періоду судом було розглянуто:

- у 2012 році одну цивільну справу за позовом Банку до Г.,  про стягнення  заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом Г. до Банку, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Управління у справах захисту прав споживачів у Вінницькій області про визнання договору про надання споживчого кредиту та застави транспортного засобу недійсним, при вирішенні якого розглядалося питання про солідарне стягнення кредитної заборгованості з боржника та поручителя, обсяг відповідальності якого банком був збільшений.

- За І півріччя 2013 року – 5 цивільних справ за позовами банків про стягнення кредитної заборгованості з боржників і їх поручителів в солідарному порядку. Та 1 цивільну справу за первісним позовом С. до Р., Банк  та інших, в подальшому із неодноразовим уточненням позовних вимог та залученням інших відповідачів (Головного Управління Державного казначейства України, Управління Пенсійного фонду України в Барському районі Вінницької області, Управління по захисту прав споживачів у Вінницькій області») та третіх осіб, про визнання недійсними (нікчемними) цінного паперу та договорів, поверненням кожною із сторін правочинів одержаних коштів на їх виконання , в тому числі про визнання недійсним договору поруки, укладеного між Банком і Страховою. В подальшому позов був об’єднаний із позовом Банк до С. про звернення стягнення. В процесі тривалого розгляду справи С., її представники, представники позивачів по зустрічному позову від всіх позовних вимог відмовилися і просили залишити їх без розгляду. Рішенням Барського районного суду від 10.07.2013 року прийнято рішення по позову Банка до С. про звернення стягнення на майно, яке було предметом договору іпотеки.

        Так, у цивільній справі позовом Банку до Г. про стягнення  заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом Г. до Банку, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Управління у справах захисту прав споживачів у Вінницькій області про визнання договору про надання споживчого кредиту та застави транспортного засобу недійсним, провадження у справі було відкрито. В подальшому справу було призначено до розгляду. Через багаторазові неявки учасників процесу розгляд справи відкладався. Позовні вимоги змінювалися. Розглядався і зустрічний позов. Суддею заявлено самовідвід, який задоволено. Справа була прийнята до провадження іншою суддею та був змінений позов Банку до Г. про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено частково. Стягнено з  Г. на користь Банку загальну суму заборгованості за договором про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу .

    Стягнуто з Г. на користь Банку судовий збір та витрати з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.

     В іншій частині позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором – відмовити повністю.

     У зустрічному позові  Г. до Банку , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Управління у справах захисту прав споживачів у Вінницькій області про визнання договору про надання споживчого кредиту та застави транспортного засобу недійсним – відмовити повністю.

    Суддя в мотивувальній частині виклала свою позицію щодо визнання договору поруки недійсним. Так, згідно п.2.1 договору поруки  кредитор не вправі без згоди поручителя змінювати умови основного договору з боржником, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя.

    Внаслідок укладення Банком з Г. додаткового договору №1 та додаткового договору  №2 обсяг зобов`язань боржника та поручителя збільшився в частині відсоткової ставки за користування кредитними коштами.

    Однак, будь-яких доказів повідомлення Г., як поручителя, про факт укладення додаткового договору №1 та додаткового договору №2  суду не надано, а тому згоди на забезпечення зобов`язання позичальника на умовах погоджених додатковими угодами поручитель кредитору не надавав.

    Згідно ст.553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

    Відповідно до ст.559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання , а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.  

    Зміст даної норми вказує на те, що підставою для припинення поруки є зміна основного зобов`язання, внаслідок чого збільшується відповідальність поручителя, без його згоди, а тому поручитель не залишається зобов`язаним і за основним зобов`язанням. До припинення поруки призводять не будь-які зміни умов основного зобов`язання , а лише такі, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя.

    Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання можуть виникнути через різні обставини: збільшення розміру плати за кредит, підвищення розміру відсотків, встановлення (збільшення розміру) неустойки, зміна  способу і форми майнового обтяження, умов відповідальності тощо.

     В судовому засіданні встановлено, що додатковий договір №1 та додатковий договір №2  поручителем Гончаруком В.М. не візувався.

     За таких підстав, договір поруки слід вважати припиненим з 26.02.2008 року , тобто з дати укладення додаткового договору №1 до кредитного договору, а тому в задоволенні позовних вимог Банку до Г. про стягнення заборгованості за кредитними договором слід відмовити повністю.

     Заочними рішеннями Барського районного суду Вінницької області 28.01.2013 року , від 20.05.2013 року , від 25.04.2013 року , від 26.04.2013 року були задоволені позови  Банків про солідарні стягнення сум заборгованостей за кредитними договорами, з відповідачів, які виступали боржниками по основному зобов’язанню та поручителями відповідно до укладених договорів поруки. По них вчасно були відкриті провадження і в розумні строки прийняті рішення. Позови боржники та поручителі – відповідачі визнавали, заочні рішення не переглядалися.

       В цивільній справі за позовом  Банку до С. про стягнення заборгованості за кредитним договором було притягнуто в якості співвідповідача по справі Особу 1, яка виступала в кредитному зобов’язанні поручителем, і не була заявлена у позовній заяві. В судовому засіданні всі три відповідачі позов визнали повністю. При винесенні зазначених рішень суддею було встановлено правильність оформлення поруки, чи дійсно поручителя було попеерджено про невиконання боржниками своїх зобов’язань і про необхідність виконання взятого на себе зобов’язання. Інших спірних питань не виникло.       

         Отже, суддями Барського районного суду Вінницької області при розгляді вказаних справ було дотримано всі матеріальні та процесуальні норми, витримано вимоги щодо правил підсудності, строків відкриття провадження та строків розгляду справ. Спірних питань не виникало.

 

 

                                                     

 

ГОЛОВА БАРСЬКОГО

РАЙОННОГО СУДУ                                                                         С.В.ПЕРЕВЕРЗЄВ

 

Виконавець:

Чепельська Ю.В.

Тел.2-54-75

Таблиця № 1

     Розгляд місцевими судами цивільних справ позовного

провадження щодо поруки у І півріччі 2013 року

№	Категорії справ				Надійшло справ	Перебувало в провадженні (з урахуванням залишків на початок року)	Розглянуто
							усього	з них
								З ухваленням рішення	З них з задоволенням позову (з графи 4
А	Б				1	2	3	4	5
1	Справи щодо поруки				6	6	6	6	5
2	У тому числі	Справи щодо визнання договору поруки недійсним			-	-	-	-	-
3		Справи щодо припинення договору поруки			-	-	-	-	-
4		З них	З підстави зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності		-	-	-	-	-
5			З підстави зміни сторони у зобов’язанні		-	-	-	-	-
6			У тому числі	У зв’язку зі смертю поручителя або боржника	-	-	-	-	-

 

 

 

 

 

                                                                              

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Таблиця № 2

                                                                              

 

Розгляд місцевими судами цивільних справ позовного

провадження щодо поруки у 2012 році

№	Категорії справ				Надійшло справ	Перебувало в провадженні (з урахуванням залишків на початок року)	Розглянуто
							усього	з них
								З ухваленням рішення	З них з задоволенням позову (з графи 4
А	Б				1	2	3	4	5
1	Справи щодо поруки				1	0	1	1	1
2	У тому числі	Справи щодо визнання договору поруки недійсним			-	-	-	-	-
3		Справи щодо припинення договору поруки			-	-	-	-	-
4		З них	З підстави зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності		1	1	1	1	1
5			З підстави зміни сторони у зобов’язанні		0	0	0	0	0
6			У тому числі	У зв’язку зі смертю поручителя або боржника	0	0	0	0	0